Плюють в слова як кров
Витримує щока четвертий раз удар
Кому потрібен ти посеред слів і чар
Беззубий та знекровлений із ланцюгом в неволі

Плюють в слова талановиті гості
Бездарні прокуратори ідей
Вони виводять псів на провідну неділю
На продаж - душі, мідяками - кості

Плюють у душі о, ті, хто найрідніші
Жорстокі і безмовні в темний час
Малюють на граніті то дати то хрести
Тіла ховають перепрошуючи нас

Гендлюють в магазинах ті душі, що свіжіші
Зарання продають двадцять перші грами на вагу
Згадують катів, тих, що призабуті
Забутих жертв і граються словами

Ті, хто були грішниками, тільки спостерігали за містом. Бачили. Все. Але втрутитись не могли. І зіниці, втомлені щоденним звірячим дійством, не закривались. То була справжня мука вчорашніх прокураторів та суддів. Вершився суд. Але платили за їх гріхи та грішки їх же діти та кохані. Вони були безсилими та німими. Німота і глухота - то є найбільша з немочі світу людей.  

Ті, хто були праведниками, могли молитись і вести за плече малих дітей. Для них ми все ще діти. І часу нема для них.

Певне, ніколи не знаєш, чи будеш німим спостерігачем, чи торкатимешся плеча на краю прірви. Варто лише знати, що залежить життя не від дороги і не від чобіт. Ноги несуть крізь серпневе пшеничне поле з волошками... 

Твоє літо і твоя осінь. А весна з зимою наздоганяють щодня. Чого ти боїшся, холоду, народження, чи, може, одинокості?

Ті, хто були грішниками не бачать жодних снів окрім пророчих. Їх кара  - невтручання. 
Ті, хто були праведниками приносять добрі сни для малечі та знедолених.

У цьому світі є можливість не бути байдужим та бачити світ очима перших та других. Бо крайностей дуже мало. Ми можемо вчасно зупинитись...

 

Цим есе починається авторська колонка у удаваному журналі. Власне весь цей ЖЖ є колонкою в журналі. 

Відстань душами всього пів-кроку. З кожної сторони. Відстань між душами всього пара слів.

Чим вищі паркани за вікном, тим менше буде видно, якщо їх зруйнують. Чи побачиш там багатство? Ні. Багата людина не має потреби приховувати свою розкіш. Бо гроші, власне, як і слова плинні. Але залишають по собі слід. Доводити навколишнім свою унікальність та віддаленість від земного новими церквами та котеджами можуть тільки дуже обмежені люди. Церква - дім Бога. Колись давно Іісус вигнав міняйл з храму. Певне, настав той час, коли міняли вигнали з  храму Бога. Або сховали до скрині.

Це дуже страшно коли гроші потрапляють у такі жорстокі та, водночас, боягузливі руки. Що побачить Бог, коли закінчиться життя людське. Душу за пів кроку та пару слів "Прости Господи!". Більше нічого і не буде. Бо за парканами та огорожами завжди ховаються душі. Живі люди. З їх власними мертвими скелетами в бабусиних шафах. Важким дитинством і легкою старістю. 

Мене завжди вражало як ставляться до смерті та життя люди з села. Там смерть то є горе і невід'ємна частина життя. Власне як і народження. Село починається хрестом і закінчується цвинтарем. Так було і так буде. Певне, до того часу поки паркани не загородять страшну частину життя від буденності.

І дитина бачитиме лише себе в дзеркалах. І бачитиме лише свою одинокість підліток. І буде карою одинокість для старого на подвір'ї. Паркани це всього лише анестезія для власної совісті і гра у хованки з Богом.

Раз-два-три і тебе ніхто не бачить окрім охоронців та собаки. Раз два три і не дзвонить телефон. Раз два три і нема кому дзвонити. Раз два три і щовечора важко повертатись додому. Огороджуючи пекло. Звертаючись до дзеркала. Ховаючись під пледом. Тікаючи. Шукаючи. Знаходячи. Бога?
 

Бувало. Ти відкриєш пляшку червоного терпкого вина. Вечір. Пізня осінь. Болото і мряка. Сіре небо. Застиглий туман на підвіконні. Майже не чути машин. І, ніби, твій будинок віднесло вітром на декілька кварталів до краю міста. 

Потім відкриваєш сторінки. Одна за одною. Рядки зливаються і в цьому солодкому сп'янінні проходить вечір. День не радує. І зима не приходить. Без годинника та погоди проходить тиждень за тижнем. Єдине, що нагадує про життя по цю сторону Стіксу, - це білий колір молока у склянці. Зранку. Хліб та молоко. Повернення до первинного.

Бувало відкривались двері та дзвонив телефон. Піднімалась трубка. Не туди. І не сюди. В нікуди. Секунда за секундою. Гудки...

Ця, здавалось, нескінченна, як ніч, одинокість. Сенс життя. Страшні сни. Вмиваєшся і настає ранок. Потім кроки. Дорога. Замерзла пилюка. Настала зима...

Бувало відкриєш пляшку червоно вина і приходять спогади. Вино залишилось. Спогади пройшли і забулись. 
весна.

Осідлість думок
На одному місці землі
Дім не залишає
Повернення

З чого зроблений
Дорого вина
Дешевого проїзду
Метро пішки.

Весь твій, все твоє
Не цар гори
Мідний підйом
Над планетою людей

З чого зроблений
Дорогих слів
Дешевих поглядів
Світлин лицемірства

Яка різниця
Слова прощання
Вітання вина
Поклони ідолам

Час небуття між двома різними полюсами світу. Те, з чого ти починав і чим закінчиш. Не зараз і не потім. Поставиш крапку у написаному реченні. Різдво - день народження добра, Великдень - день його воскресіння. Між цими двома святами проходить дорога. Колись люди не боялись бути щирими і були нагими перед собою та Богом. Певне, все починалось з прихованого умислу. Вигоди. Прагматизму. 

Час маргінального стану та пошуку власного я між тисячами та сотнями одинокостей. Таких різних поодинці і таких однакових разом. Пустота - ось символ нового, прийдешнього світу. Між людьми утворюється вакуум. Ніби поруч нікого нема. А стоїш посеред демонстрації. 

Час примирення зі світом і своїм нутром вічного підлітка. Коли завершиться остання війна, вже не буде переможців та переможених. Одні жертви. Можна чекати апокаліпсису, можна чекати у черзі за щастям, але ці два чекання ведуть до одної і тої ж одинокості. Час проходить і залишається суть речей.

Суть суду - очищення від намулу людської душі. Суть Різдва - у садженні у душі нового добра. Суть Великодня - у згадуванні того, що в тобі те добро ще не вмерло.

Так було і буде, і жоден з часів не відмінить акту творіння. Можна відмінити смерть тіла, але душу неможливо оживити електродами.

Замість полиць з книгами будуть полиці із заспиртованими душами. До кращих часів і для препарування в амфітеатрі. 

Можливо, наша мова теж буде заспиртована і вживатиметься тільки на Різдво та Великдень. Як саме цінне та яскраве, що залишилось з підвального світла теперішнього дня...